Газета «Понедельник», 12.01.2004, №1(46)

Радянськi борги - не тема для передвиборчої кампанiї

Проведення 8 грудня парламентських слухань по проблемі компенсації знецінених внесків в Ощадбанк СРСР показало, що це питання залишається актуальним і через дванадцять років після розпаду Радянського Союзу. В міру наближення президентських виборів, до яких залишилося менше року, ця тема буде все активніше мусуватися в ЗМІ. Не менш активно будуть експлуатувати її й у передвиборній агітації. Кожна партія, яка має власного кандидата на посаду глави держави, напевно знайде свій рецепт вирішення проблеми. «Нашисти» і комуністи, «трудовики» і «регіонали» будуть наввипередки пропонувати проекти компенсації втрачених заощаджень. Ціна голосу восени 2004–го роки буде висока, як ніколи. І я не сумніваюся, що всі ці проекти будуть красиво оформлені, розмножені величезними тиражами і донесені буквально до кожної квартири. І в усіх буде обіцяно по максимуму – повернути все в найкоротші терміни і без гіперінфляції.

Гучних слів про радянські вклади буде сказано чимало. Добре відомо, як у нас можуть забовтати суть будь–якого питання. Тому хотів би зупинитися на деяких важливих моментах, пов'язаних із проблемою повернення знецінених вкладів радянського часу, на яких партійні бонзи навряд чи стануть робити політичний капітал.

Насамперед ми повинні зрештою чітко визначити, чи є суми внесків Ощадбанку СРСР внутрішнім державним боргом України? Адже з сугубо юридичної точки зору держава може взагалі відмовитися виплачувати ці гроші, оскільки український парламент не ратифікував угоду про те, що кожна з країн СНД сама вирішує проблему Ощадбанку, підписану в Москві 13 березня 1992 року тодішнім нашим прем'єром Вітольдом Фокіним.

Якщо ми не визнаємо офіційно цю суму в 131 млрд. грн. державним внутрішнім боргом, цей борг буде залишатися «чисто моральним», як у нас люблять говорити. І хто дасть гарантію, що наступна Верховна Рада, особливо якщо її обрати за пропорційною системою, взагалі не скаже: «Кому винен – усім прощаю»?

Тим часом у Росії законом «Про відновлення і захист заощаджень громадян Російської Федерації» №73–ФЗ від 10 травня 1995 року гроші, вкладені в Ощадбанк до 20 червня 1991 року, офіційно визнані державним внутрішнім боргом. Загалом у Росії прийнято п'ять законів, які повною мірою відновили майнові права власників заощаджень, зроблених у радянський час. У 1997 році було введене поняття номіналу цільового боргового зобов'язання Росії (один борговий рубль дорівнює карбованцеві СРСР). У тому ж році БЗР почав офіційно котуватися: Держкомстат РФ, виходячи з цін поточного тижня, визначає величину БЗР, а уряд її контролює і затверджує. На сьогодні курс БЗР складає приблизно 27 рублів, тобто один радянський карбованець у Росії майже дорівнює доларові США. В цілому ж внутрішній борг Росії перед вкладниками Ощадбанку СРСР складає понад 8 трильйонів рублів – це близько 270 мільярдів доларів. Механізму перекладу боргових зобов'язань у реальні гроші немає, але головне, що держава визнала свій борг і заявила про готовність повернути його в повному обсязі. Це рішення вимагало мужності і політичної волі. Адже й у Росії чимало партій, що воліють спекулювати на проблемах напередодні виборів, а не вирішувати їх у робочому порядку – без шуму і пилу. До речі, нещодавні вибори Державної Думи РФ наочно показали, чим закінчуються подібні спекуляції для партій, незалежно від того, ліві вони чи праві. Сподіваюся, це стане гарним уроком і для української партноменклатури.

Я вважаю, і це принципова позиція: гроші, про які ми сьогодні говоримо, – це борг, який влада взяла в народу і не повернула. Адже в радянський час внески населення йшли не в абстрактні «засіки Батьківщини», а в державний бюджет. І те, що сьогодні наша держава називається по-іншому, зовсім не означає, що людей можна обдурити, позбавивши їх трудових заощаджень. Переконаний: ми зобов'язані офіційно визнати вклади радянського періоду внутрішнім державним боргом України. Люди повинні знати, скільки держава їм винна. Тому влада – Президент, Верховна Рада, Кабінет Міністрів – повинна визначити суму цього боргу і представити програму його повернення. Народ має одержати чіткі відповіді на два основних питання: у якому обсязі держава визнає борг радянського часу і яким чином збирається його повертати? Все це повинно бути закріплене в законодавчому порядку – раз і назавжди, щоб не давати партіям зайвого приводу для політичних спекуляцій.

Якщо для відповіді на перше питання досить політичної волі, здорового глузду і калькулятора, то питання реального погашення боргів набагато складніше. Зрозуміло, що просто влити в економіку України суму готівки, що вдвічі більша річного бюджету країни – це вбити економіку. Можна мріяти, що ці гроші стануть могутнім джерелом внутрішніх інвестицій, підуть на розвиток малого і середнього бізнесу, впровадження у виробництво інноваційних технологій тощо. Все це ми зовсім скоро зможемо прочитати в партійних програмах, оновлених «у дусі часу» до чергових президентських виборів. Але це – утопія.

Емісія (у будь–якій формі) неминуче спричинить гіперінфляцію. Незалежно від того, як ці гроші потраплять в економіку, вони викличуть лавиноподібне зростання попиту на товари і послуги. Ринок не зможе забезпечити цей попит адекватною пропозицією. Спершу буде сплеск дефіциту, потім ціни різко рвонуть вгору, і ми вже не втримаємо інфляцію. Зарплати, пенсії і соціальні виплати складуть частки відсотків від прожиткового мінімуму, як це вже було десять років тому. Бюджет України завалиться, гривня знеціниться, і усе повернеться на круги своя, тільки до радянських внесків додадуться заощадження останніх років.

З іншого боку, виплачувати щорічно копійки теж неможливо. Цим ми ніколи не вирішимо проблему повернення знецінених заощаджень. Півмільярда, що уряд зі страшним скрипом дістає «із заначки» – це ніщо. А для вкладника виплата 50 гривень раз на рік – жалюгідна подачка, за якої ще чергу треба вистояти. Тому я вважаю, що виплачувати потрібно порівняно великими сумами. Щоб у людей була можливість розплатитися з боргами за комунальні послуги, зробити велику покупку або вигідно вкласти гроші. Адже на 50 гривень навіть рахунок у банку відкрити не можна. Та й навіщо? Щоб одержувати копійку відсотків на місяць?

Мені часто заперечують, що, одержавши гроші, люди не стануть погашати комунальні борги, а витратять їх на споживання. Але на людину, перед якою у держави є великий борг, подавати в суд за несплату тій же державі не можна. А з того, кому держава повернула всі борги, можна і потрібно вимагати того ж, у тому числі й у судовому порядку. Тим більше, немає ніякої проблеми в тім, щоб повертати ці гроші в цільовому порядку і безготівковій формі. Якщо буде політична воля, створити механізм – не проблема.

Ще одне важливе питання – кому виплачувати і які суми? Восени 2001–го року Конституційний Суд вирішив, що не можна проводити виплати за віковими або соціальними пріоритетами, оскільки це порушує рівність громадян перед законом. Я переконаний, що це рішення, незважаючи на всю його конституційність, абсолютно неправильне з погляду соціальної справедливості. Першочергове право на відшкодування втрачених трудових заощаджень має старше покоління. Для мене це однозначно і ніякому сумніву не підлягає. І якщо Конституція не дає можливість відновити справедливість, давайте її поправимо. Давайте зробимо так, щоб вона не зрівнювала мільйонерів і знедолених старих. Переконаний, що таку конституційну реформу підтримає набагато більше людей, ніж вимоги партійних функціонерів про пропорційну систему виборів, які вже всім набридли.

У тій же Росії, відповідно до постанови Уряду №117 від 19 лютого 2003 року, компенсацію в першу чергу одержують інваліди і громадяни до 1945 року народження включно. Тобто ті, хто пережив Велику Вітчизняну війну, мають пріоритетне право на повернення заощаджень. І це ніяк не порушує рівності громадян перед законом.

У Казахстані, відповідно до указу президента Назарбаєва, цього року почалася компенсація громадянам, що народилися з 1936 по 1991 рік включно. Компенсація проводиться державними казначейськими зобов'язаннями, що погашаються трьома емісіями. Реально людям на руки гроші будуть видані до кінця 2005 року. Що ж стосується інвалідів, учасників Великої Вітчизняної війни і пенсіонерів, що народилися до 1936 року, їм повну компенсацію провели ще в 1996–1997. Так, ця компенсація не зовсім адекватна (150 радянських карбованців за один американський долар), але вона, принаймні, зрозуміла, прозора і не розтягнута на десятиліття.

А Україна навіть на похорон своїм старим виплачує лише 150 гривень – так званих «гробових». Для порівняння: у Росії ця сума складає 6000 рублів – це в сім разів більше. І нараховується вони за курсом 1 до 15. Тобто радянський карбованець оцінюється в 50 американських центів, а не в 20, як у нас.

Звичайно, ідеального рішення проблеми знецінених заощаджень немає. Але ми повинні розуміти, що погашення проіндексованих вкладів з держбюджету нинішніми темпами – ціль може і благородна, але практично нездійсненна. Різницю між п'ятьомастами мільйонами і ста тридцяти одним мільярдом розуміють усі. Такими темпами, як сьогодні, ми будемо виплачувати ці гроші 260 років.

Погашати заборгованість негрошовими засобами теж не можна. Усі ми пам'ятаємо досвід впровадження приватизаційних і компенсаційних сертифікатів. Останніх, до речі, громадяни України одержали лише 30% від випущених, а реально використано взагалі 15%. Це не вигадка – це дані Національного банку України. Люди точно так само продадуть за чверть вартості будь–які папери, що держава запропонує їм у виді компенсації внесків, а потім ці папери акумулюються в одних руках. Що буде далі, пояснювати не варто.

Можна розглянути й інший механізм якщо не повної, те хоча б відчутної компенсації – відштовхуватися від суми вкладів. За станом на 2 січня 1992 року левину частку вкладів(54% або 26 млн. 606 тисяч) складали вклади на суму від 1000 до 10000 радянських карбованців. Їхня частка в загальному грошовому обсязі складала 76,7%, тобто 81 млрд. 622 млн. карбованців. Виплативши по цих рахунках хоча б один раз, але хоча б по тисячі гривень, ми і реально допоможемо людям, і знизимо напругу в суспільстві. Так держава віддасть весь борг або принаймні частину його більш ніж трьом чвертям зі своїх кредиторів.

Звичайно, у цьому випадку мова йде не про 500 млн. грн., як закладено в бюджетах 2003–го і 2004–го років, а про 26 мільярди. В один рік повернути таку суму нереально. Але за чотири роки, виплачуючи по шість з половиною мільярдів на рік – цілком реально. Особливо, якщо оголосити жорстоку війну всім фінансовим зловживанням і нецільовому використанню бюджетних коштів.

Якщо протягом чотирьох років підряд підгодовувати український ринок шістьма з половиною мільярдами гривень, це, по–перше, не викличе лавиноподібної інфляції, по–друге, простимулює виробництво. Знаючи, що в наступному році теж можна розраховувати на зростання споживчого попиту, виробник буде розширювати виробництво, завантажувати виробничі потужності, створювати нові робочі місця, і все це буде служити механізмом утримання цін.

Вже пора від голого популізму переходити до реальних дій. Я переконаний, це питання можна вирішити і треба вирішувати. Буде дуже важко – і парламенту, і уряду. Але вирішувати потрібно сьогодні. Україна повинна визнати знецінені заощадження своїх громадян внутрішнім державним боргом і прийняти стратегічну програму його погашення. А використовувати цю тему в передвиборних спекуляціях – просто аморально.

Я впевнений, що в нас вистачить мужності і мудрості, щоб прийняти відповідальне рішення по цій складній проблемі, керуючись совістю і здоровим глуздом, а не виходячи з передвиборної кон'юнктури. Знецінені заощадження повинні бути компенсовані по справедливості. Це – справа честі кожного політика і громадянина, який поважає себе.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України