Газета «Время», 12.12.2004, №145

Радянськi борги - не тема для передвиборної кампанiї

Проведення 8 грудня парламентських слухань по проблемі компенсації знецінених внесків в Ощадбанк СРСР показало, що це питання залишається актуальним і через дванадцять років після розпаду Радянського Союзу. Є всі підстави припускати, що в міру наближення президентських виборів, до яких залишилося вже менше року, ця тема буде усе активніше мусуватися в ЗМІ. Не менш активно будуть експлуатувати її й у передвиборній агітації.

Ціна голосу восени 2004–го роки буде висока, як ніколи. І я анітрошки не сумніваюся, що всі ці проекти будуть красиво оформлені, розмножені величезними тиражами і донесені буквально до кожної квартири. І в усіх буде обіцяно по максимуму – повернути усе в найкоротші терміни і без побічних втрат у вигляді гіперінфляції.

Якщо ми не визнаємо офіційно цю суму в 131 млрд. грн. державним внутрішнім боргом, цей борг буде залишатися «чисто моральним», як у нас люблять говорити. Тим часом у Росії законом «Про відновлення і захист заощаджень громадян Російської Федерації» від 10 травня 1995 року гроші, вкладені в Ощадбанк до 20 червня 1991 року, офіційно визнані державним внутрішнім боргом. Всього ж у Росії прийнято п'ять законів, які повною мірою відновили майнові права власників заощаджень, зроблених у радянські часи. У 1997 році було введене поняття номіналу цільового боргового зобов'язання Росії (один борговий карбованець дорівнює карбованцеві СРСР). У тому ж році БЗР почав офіційно котируватися: Держкомстат, виходячи з цін поточного тижня, визначає величину БЗР, а уряд її контролює і затверджує. На сьогодні курс БЗР складає приблизно 27 карбованців, тобто один радянський карбованець у Росії майже дорівнює долару США. Взагалі ж внутрішній борг Росії перед вкладниками Ощадбанку СРСР складає понад 8 трильйонів карбованців – це близько 270 мільярдів доларів. Механізму переводу боргових зобов'язань у реальні гроші немає, але головне, що держава визнала свій борг і заявила про готовність повернути його в повному обсязі.

Наш народ так само повинен одержати чіткі відповіді на два основних питання: у якому обсязі держава визнає борг радянського часу і яким способом збирається погашати? Усе це повинно бути закріплене в законодавчому порядку – раз і назавжди, щоб не давати партіям зайвого приводу для політичних спекуляцій.

Якщо для відповіді на перше питання досить політичної волі, здорового глузду і калькулятору, то питання реального погашення боргів набагато складніше. Зрозуміло, що просто влити в економіку України суму готівки, що удвічі більше річного бюджету країни – це вбити економіку. Емісія (у будь–якій формі) неминуче спричинить гіперінфляцію. Незалежно від того, яким чином ці гроші потраплять в економіку, вони призведуть до лавиноподібного росту попиту на товари і послуги. Ринок не зможе забезпечити цей попит адекватною пропозицією. Спершу буде сплеск дефіциту, потім ціни різко підуть угору, і ми вже не втримаємо інфляцію. Зарплати, пенсії і соціальні виплати складуть частки відсотків від прожиткового мінімуму, як це вже було десять років тому. Бюджет України рухне, гривня знеціниться, і все повернеться на кола своя, тільки до радянських внесків додадуться заощадження останніх років.

З іншого боку, виплачувати щорічно копійки теж неможливо. Цим ми ніколи не вирішимо проблему повернення знецінених заощаджень. Півмільярда, які уряд щорічно зі страшним скрипом дістає «із заначки» – це ніщо. А для вкладника виплата 50 гривень раз на рік – жалюгідна подачка, за якою ще чергу треба вистояти. Тому я вважаю, що виплачувати потрібно порівняно великими сумами. Щоб у людей була можливість розплатитися з боргами за комунальні послуги, зробити велику покупку або вигідно вкласти гроші. Адже на 50 гривень навіть рахунок у банку відкрити не можна. Та й навіщо? Щоб одержувати копійку відсотків на місяць?

Мені часто заперечують, що, одержавши гроші, люди не стануть погашати комунальні борги, а витратять їх на споживання. Але на людину, перед якою у держави є великий борг, подавати в суд за несплату тій же державі не можна! А з того, кому повернуло всі борги, можна і потрібно вимагати того ж, у тому числі й у судовому порядку. Тим більше, немає ніякої проблеми в тому, щоб повертати ці гроші в цільовому порядку і безготівковій формі. Якщо буде політична воля, створити механізм не проблема.

Ще одне важливе питання – кому виплачувати і які суми? Восени 2001–го року Конституційний Суд вирішив, що не можна проводити виплати за віковими або соціальними пріоритетами, оскільки це порушує рівність громадян перед законом. Я переконаний, що це рішення, незважаючи на всю його конституційність, абсолютно неправильне з точки зору соціальної справедливості. Першочергове право на відшкодування втрачених трудових заощаджень має старше покоління. У тій же Росії, відповідно до постанови Уряду №117 від 19 лютого 2003 року, компенсацію в першу чергу одержують інваліди і громадяни до 1945 року народження включно. Тобто ті, хто пережив Велику Вітчизняну війну, мають пріоритетне право на повернення заощаджень. І це ніяк не порушує рівності громадян перед законом.

У Казахстані, відповідно до указу президента Назарбаєва, цього року почалася компенсація громадянам, які народилися з 1936 по 1991 рік включно. Компенсація проводиться державними казначейськими зобов'язаннями, які погашаються трьома емісіями. Реально людям на руки гроші будуть видані до кінця 2005 року. Що ж стосується інвалідів, учасників Великої Вітчизняної війни і пенсіонерів, які народилися до 1936 року, їм повну компенсацію внесків провели ще в 1996–1997. Так, ця компенсація не зовсім адекватна (150 радянських карбованців за один американський долар), але вона, принаймні, зрозуміла, прозора і не розтягнута на десятиліття.

А Україна навіть на похорон своїм старим виплачує лише 150 гривень – так званих «гробових». Для порівняння: у Росії ця сума складає 6000 карбованців – це в сім разів більше. І нараховується вони за курсом 1 до 15. Тобто радянський карбованець оцінюється в 50 американських центів, а не в 20, як у нас.

Звичайно, ідеального рішення проблеми знецінених заощаджень немає. Але ми повинні розуміти, що погашення проіндексованих внесків з держбюджету нинішніми темпами – ціль може і шляхетна, але практично нездійсненна. Різницю між п'ятьомастами мільйонами і ста тридцяти одним мільярдом розуміють усі. Такими темпами, як сьогодні, ми будемо виплачувати ці гроші 260 років.

Можна розглянути й інший механізм якщо не повної, то принаймні відчутної компенсації – відштовхуватися від суми внесків. За станом на 2 січня 1992 року левову частку внесків (54% або 26 млн. 606 тисяч внесків) складали внески на суму від 1000 до 10000 радянських карбованців. Їх частка в загальному грошовому обсязі складала 76,7%, тобто 81 млрд. 622 млн. карбованців. Виплативши по цих рахунках хоча б один раз, але хоча б по тисячі гривень, ми і реально допоможемо людям, і знизимо напругу в суспільстві. Так держава віддасть весь борг або принаймні частину його більше ніж трьом чвертям своїх кредиторів.

Звичайно, у цьому випадку мова йде не про 500 млн. грн., як закладено в бюджетах 2003–го і 2004–го років, а про 26 мільярдів. В один рік повернути таку суму нереально. Але за чотири роки, виплачуючи по шість з половиною мільярдів у рік – реально повністю. Особливо, якщо оголосити жорстоку війну усім фінансовим зловживанням і нецільовому використанню бюджетних коштів.

Якщо протягом чотирьох років підряд «підживлювати» український ринок шістьма з половиною мільярдами гривень, це, по-перше, не викликає лавиноподібної інфляції, по–друге, простимулює виробництво. Знаючи, що в наступному році теж можна розраховувати на ріст споживчого попиту, виробник буде розширювати виробництво, завантажувати виробничі потужності, створювати нові робочі місця, і все це буде служити механізмом утримання цін.

Час вже від голого популізму переходити до реальних дій. Я переконаний, це питання можна вирішити і треба вирішувати. Буде дуже важко – і парламенту, і уряду. Але вирішувати потрібно сьогодні. Україна повинна визнати знецінені заощадження своїх громадян внутрішнім державним боргом і прийняти стратегічну програму його погашення. А використовувати цю тему в передвиборних спекуляціях – просто аморально.

Я впевнений, що в нас вистачить мужності і мудрості, щоб прийняти відповідальне рішення по цій складній проблемі, керуючись совістю і здоровим глуздом, а не виходячи з передвиборної кон'юнктури. Знецінені заощадження повинні бути компенсовані по справедливості. Це – справа честі кожного поважаючого себе політика і громадянина.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України