Газета «Понедельник», 13.10.2003, №35

Державний цинiзм, або подвiйнi стандарти соцiального забезпечення

Реальний, збалансований і соціально спрямований – така офіційна характеристика була дана представленому урядом проекту держбюджету на 2004 рік. Але назвати соціально спрямованим держбюджет, у якому прожитковий мінімум не гарантується навіть на чверть (!), означає, як мінімум, видати бажане за дійсне. А якщо врахувати, що в ньому передбачене скасування пільг підприємствам, на яких працюють інваліди, і початок переходу від системи пільг до адресної допомоги, то подібна характеристика граничить з відвертим лукавством.

ПРО ПРОЖИТКОВИЙ МІНІМУМ І РІВЕНЬ ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Прожитковий мінімум (ПМ) на 2004 рік уряд пропонує установити в розмірі 356 грн. на місяць. Це середньостатистична величина, розрахована з урахуванням соціально–вікової структури населення України. Найменший ПМ за традицією – у пенсіонерів (280 грн.), найбільший (398 грн.) – у школярів. Дискутувати по питанню, чи можна прожити на прожитковий мінімум, безглуздо – далі тексту Закону України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2004 рік» ці цифри все одно не «підуть». З 2001 року держбюджетом визначається так званий «рівень забезпечення прожиткового мінімуму» (РЗПМ), причому не в процентному відношенні до прожиткового мінімуму, а як самостійна величина, що обчислюється в національній валюті. У проекті держбюджету–2004 РЗПМ планується встановити в розмірі 85 грн. Це складає 23,88%, менше чверті ПМ.

Рівень забезпечення прожиткового мінімуму не є стандартом – ані державним, ані соціальним, ані базовим, ані похідним. У жодному законодавчому акті України не наводиться дефініція РЗПМ і методика його розрахунку. Це дає право припустити, що дана величина щорічно береться урядом з відомого всім українським студентам джерела – «Довідника Стеля» (тобто, зі стелі).

Однак гумор, навіть гіркий, тут недоречний. Пояснити те, що величина державних соціальних гарантій (пільг, субсидій, матеріальної адресної допомоги малозабезпеченим і т.д.) не перевищує 85 грн. в місяць на людину, теоретично можна – у бюджеті не вистачає засобів. Протягом останніх років уряд саме таким чином виправдує катастрофічне положення соціального сектора. Те, що це далеко не плюс для політичної репутації виконавчої влади, розуміють усі.

По–перше, це суперечить ст. 46 Конституції. І якщо в європейських країнах на допомогу з безробіття можна вести цілком пристойний спосіб життя, то розмір українського (у 2002 р. 80 грн.) лежить нижче офіційної межи крайньої форми бідності (у 2002 році 153 грн., згідно даних Мінсоцпраці).

По–друге, зауваження з приводу нестачі коштів у бюджеті з вуст уряду викликає резонне зустрічне питання – а чому, власне, не вистачає? Адже це є завдання Кабміну – так керувати економікою, щоб вистачало на все: на освіту, соцвиплати, медицину, розвиток науки і культури, інновації й екологію...

Але головна проблема 23%–ного рівня забезпечення прожиткового мінімуму не у величині соціальних гарантій. Було б півбіди, якби держава надала кожному, чиї доходи менше ПМ, державну соціальну допомогу в розмірі не більше 85 грн. на місяць. Але істинний зміст РЗПМ полягає в тому, що він використовується замість прожиткового мінімуму для визначення права громадян на одержання державної допомоги. Той, чиї доходи хоч на гривню перевищують визначений законом про держбюджет рівень забезпечення прожиткового мінімуму, права на державну допомогу не має. Усупереч Конституції і чинному законодавству рівень забезпечення прожиткового мінімуму де–факто став базовим соціальним стандартом.

Виникає питання, навіщо в такому випадку щорічно приймається закон про прожитковий мінімум, якщо «для загальної оцінки рівня життя на Україні і для встановлення розмірів державних соціальних гарантій» застосовувати прожитковий мінімум неможливо?

З одного боку, Кабмін не може запропонувати до затвердження реальний прожитковий мінімум (порядку 500–600 гривень), тому що тоді рівень забезпечення в процентному співвідношенні впаде з 23,88% до 15%, а мінімальна зарплата складе вже не дві третини, а менше половини прожиткового мінімуму. Для уряду це буде означати повне фіаско на поприщі соціального захисту, удар по політичній репутації Кабміну і по владній кар'єрі його окремих представників.

З іншого боку, чому б уряду не запропонувати прожитковий мінімум порядку 100–150 грн.? Тоді можна було б скільки завгодно співвідносити з ним зарплати, пенсії і соцвиплати – вони б відповідали нормам і Конституції, і закону про державні соціальні стандарти і гарантії. Виявляється, не можна.

Прожитковий мінімум де–юре визначається ринковими цінами. Якщо ПМ за світовими стандартами занадто низький, виходить, у країні неспіврозмірно низькі або ціни, або споживання. Світовим критерієм абсолютної бідності є споживання на рівні $1,5 у день, що на місяць складає $45 або приблизно 240 грн. Для порівняння – мінімальна заробітна плата на Україні на сьогодні складає 165 грн, з 1 січня 2004 року Кабмін планує неї в розмірі 237 грн. Прожитковий мінімум величиною біля $70, розрахований на основі ринкових споживчих цін, – це єдиний мало-мальськи прийнятний соціальний показник, який Україна може сьогодні демонструвати розвинутим західним країнам без удару по своїй репутації. Іноземному виробнику потрібно, щоб рядовий українець був платоспроможний і купував його товари – у великій кількості і по високих цінах. Убога Україна не потрібна нікому.

У цьому контексті хочу звернути увагу на те, що з 2004 року в держбюджеті заплановано...

ПОЧАТОК ПЕРЕХОДУ ВІД СИСТЕМИ ПІЛЬГ ДО АДРЕСНОЇ ДОПОМОГИ

Бюджетною резолюцією–2004 Кабінет Міністрів дав зрозуміти, що продовжувати витрачати великі суми бюджетних засобів на численні пільги різним категоріям громадян держава не має наміру. Верховна Рада підтримала ініціативу уряду з питання проведення соціальної реформи й Основні напрямки бюджетної політики на 2004 рік затвердила. Як результат – у проекті держбюджету–2004 закладено майже 30 мільйонів гривень на створення Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають відповідно до діючого законодавства право на пільги. Наміру Кабміну покінчити з руйнівної для держбюджету пільговою системою соціального забезпечення виглядають рішучо. Хоча, за словами заступника міністра праці і соцполітики Віктора Дьяченка, стратегія переходу від системи пільг до системи адресної допомоги розрахована на кілька років, і на сьогодні тільки почався процес обліку і систематизації даних про пільговиків. Однак це не перешкодило уряду вже в держбюджеті–2004 позбавити податкових пільг підприємства інвалідів, «перекинути» пільговиків за професійною ознакою на галузеві міністерства, а «чорнобильців», навпаки, наче малозабезпечених – на Мінсоцпраці. Міністерство запевнює, що пільги за соціальною ознакою не будуть скасовані ні в якому разі, що в бюджеті на 2004 рік передбачені кошти по всіх пільгових напрямках – на житло, комунальні послуги транспорт і т.д. Чи є в народу підстави не вірити? Питання...

Де–юре поняття адресної допомоги було введене Постановою Кабінету Міністрів «Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим родинам» від 22 лютого 1999 року. У той час соціальне законодавство України ще не оперувало такими поняттями, як соціальні стандарти, прожитковий мінімум і т.д. Постанова Кабміну лише окреслила схему майбутньої системи. Законодавчо врегулювати механізм її роботи повинен був парламент.

1 червня 2000 року Верховна Рада прийняла Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим родинам», який став по суті своїй «пілотним проектом» соціальної реформи на Україні. Сьогодні можна сміливо стверджувати, що цей проект провалився – за останні три роки офіційний рівень бідності в країні виріс з 26 до 28%, продовжуючи збільшуватися в середньому на 1,5 – 2% у рік. Межа бідності в 2002 році склала 192 грн. на людину на місяць. Причому ця цифра розрахована Мінсоцпраці не по доходах, а по витратах громадян. Тому говорити про поширення незареєстрованної діяльності і про те, що офіційні доходи не відображають фактичний рівень життя населення, безглуздо. Саме це і дає нам сьогодні право судити про те, які будуть наслідки заміни всіх існуючих пільг на адресну допомогу.

Фактично заклавши основи нової системи соціального захисту, народні депутати ВР третього скликання схитрилися нівелювати саму її суть. Парламент одним ударом розправився з вимогами Конституції і закону про прожитковий мінімум. Саме стаття 5 вищезгаданого закону ввела в українське законодавство поняття «рівень забезпечення прожиткового мінімуму».

Вже в держбюджеті на 2001 рік, виходячи з «дозволу», даного статтею 5 закону про допомогу малозабезпеченим сім'ям, був встановлений рівень забезпечення прожиткового мінімуму в розмірі 50 грн. Це притому, що сам прожитковий мінімум у 2001 році складав 311,3 грн.! Забезпечення на рівні 16% виглядало настільки цинічно, що в справу втрутився Президент. У відповідь на його розпорядження «Про поліпшення соціального захисту малозабезпечених родин» Верховна Рада збільшила з червня рівень забезпечення лише на 15 грн.

Однак найбільшу тривогу викликає навіть не відсутність тенденції росту рівня забезпечення прожиткового мінімуму, а той факт, що, схоже, ні в уряду, ні у Верховної Ради не виникає навіть думки про відмовлення від цього компромісного антиконституційного поняття. Горезвісна «стабілізація економічної ситуації на Україні» за останні три роки неодноразово озвучувалася всіма складами уряду як свідчення їхніх економічних успіхів, але жодного разу протягом року Кабінет Міністрів не використовував своє право збільшити рівень забезпечення прожиткового мінімуму.

ПРО ЗАКОНИ І ЗАКОНОПРОЕКТИ

Вже згадуваний вище Закон України «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії», прийнятий 5 жовтня 2000 року (тобто після прийняття закону про допомогу малозабезпеченим сім'ям) у своїх положеннях невідступно додержується норм Конституції:

1. Рівень життя не нижче прожиткового мінімуму забезпечується державними соціальними гарантіями. Останні – це встановлені законами мінімальні розміри зарплати, пенсії, допомоги й інших соціальних виплат.
2. Держсоцгарантії є основою для розрахунку витрат на соціальні цілі і формування на їх основі бюджетів усіх рівнів, у тому числі і державного бюджету.

Це означає, що не розмір соціальної допомоги повинен визначатися виходячи з величини видаткової частини бюджету, а навпаки – видаткова частина бюджету, призначена на соціальні виплати, формується виходячи з величини прожиткового мінімуму і даних про кількість громадян, які потребують державної соціальної підтримки. «Рівень забезпечення прожиткового мінімуму» як і раніше залишився «поза законом».

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що закони про державні бюджети на 2001–й, 2002–й і 2003 рік були прийняті з порушенням Конституції України і діючого законодавства. Схоже, у бюджету–2004 є всі шанси стати гідним продовжувачем традиції.

Коли влада не в змозі забезпечити виконання зобов'язань по соціальному захисту населення, це означає, що варто переглянути саму систему управління економікою країни. Відсутність надходжень коштів у державний бюджет не може служити виправданням порушення Основного Закону.

У своєму відкритому листі прем'єр–міністрові України голова комітету ВР по справах пенсіонерів, ветеранів і інвалідів Петро Цибенко підкреслив: «Якщо й заміняти пільги адресною допомогою, те тільки за умови гарантії, що вона буде сприяти поліпшенню соціального захисту людей». При цьому він відзначає, що розмір пенсії складає лише половину розміру прожиткового мінімуму.

Сьогодні пенсіонер, який одержує пенсію в 134 гривні, має право на безплатний проїзд у транспорті, субсидію на житло і комунальні послуги і т.д. При переході до системи адресної допомоги ці пільги передбачається замінити грошовими виплатами, але чомусь усі мовчать про те, що права на них цей пенсіонер мати не буде! Тому що його «величезна» пенсія в 134 грн. перевищує гарантований мінімум у 85 грн. Точно так само, як родина, що складається з безробітних, які одержують від держави мінімальну допомогу по безробіттю, не має сьогодні права на соціальну допомогу для малозабезпечених тому, що їх дохід якраз укладається в рамки РЗПМ.

Мною поданий на розгляд Верховної Ради України проект закону, який передбачає вилучення зі статті 5 Закону «Про допомогу малозабезпеченим родинам» поняття «рівень забезпечення прожиткового мінімуму» як неконституційного і такого, що порушує права громадян на державну соціальну допомогу. Якщо він буде прийнятий, тоді можна буде говорити, що Україна підтвердила свій статус соціальної і правової держави. Якщо ж «рівень забезпечення прожиткового мінімуму» як і раніше буде існувати як якийсь соціальний стандарт, соціальна реформа може привести до непоправних наслідків.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України
(в/о 173 Харківської області),
член депутатської групи «Народний вибір»