Газета «Голос України», 23.12.2003, №244 (3244)

Повернення боргiв - справа честi

Проведені 8 грудня парламентські слухання щодо компенсації знецінених заощаджень громадян змусили в черговий раз замислитись над цією складною проблемою. Не маючи змоги швидко і в повній мірі вирішити її, ми принаймні повинні відповісти на низку принципових питань пов'язаних з нею.

Перш за все ми повинні нарешті чітко визначити, чи є суми внесків Ощадбанку СРСР внутрішнім державним боргом України? Адже з суто юридичної точки зору держава може взагалі відмовитися виплачувати ці гроші, оскільки український парламент не ратифікував угоду про те, що кожна з країн СНД сама вирішує проблеми з вкладами населення в Ощадбанку, підписану в Москві 13 березня 1992 року.

Якщо ми не визнаємо офіційно цю суму в 131 млрд. грн. державним внутрішнім боргом, цей борг залишатиметься «чисто моральним», як у нас люблять говорити. Тобто, «можу повернути, але не зобов'язаний». І хто дасть гарантію, що наступна Верховна Рада, особливо якщо її обрати за пропорційною системою, взагалі не заявить: «Кому винен – всім прощаю»?

Між тим в Росії законом «О восстановлении и защите сбережений граждан Российской Федерации» №73–ФЗ від 10 травня 1995 року гроші вкладені в Ощадбанк до 20 червня 1991 року, офіційно визнано державним боргом. Загалом же в Росії прийнято п'ять законів, які повною мірою відновили майнові права власників заощаджень, зроблених за радянських часів. В 1997 році було запроваджене поняття номіналу цільового боргового зобов'язання Росії (один борговий рубль дорівнює рублю СРСР). В тому ж році БЗР почав офіційно котуватися: Держкомстат, виходячи з цін поточного тижня, визначає величину БЗР, а уряд її контролює і затверджує. На сьогодні курс БЗР складає приблизно 27 рублів, тобто один радянський рубль в Росії майже дорівнює долару США. Загалом же внутрішній борг Росії перед вкладниками Ощадбанку СРСР становить понад 8 трильйонів рублів – це близько 270 мільярдів доларів. Механізму переводу боргових зобов'язань в реальні гроші немає, але головне, що держава визнала свій борг і заявила готовність його повернути.

Я вважаю, і це принципова позиція: гроші, про які ми сьогодні говоримо – це кошти, які влада взяла в борг у народу і не повернула. Немає значення, яка це влада – минула чи теперішня. Це - влада. А сьогодні влада – це ми. Нас з вами ніхто не тягнув у владу! Ми самі хотіли нею стати. Ми знали, коли йшли на вибори, що беремо на себе величезні борги. Але ми на це пішли! Тому ми зобов'язані офіційно визнати вклади радянського періоду державним боргом України. І повинні чітко визначити – в якому обсязі визнаємо і яким способом збираємося погашати. І все це має бути законодавчо закріплено – раз і назавжди.

Зрозуміло, що влити в економіку України суму готівки, яка вдвічі більша річного бюджету країни – це вбити економіку. Можна мріяти, що ці гроші стануть потужним джерелом внутрішніх інвестицій, підуть на розвиток малого і середнього бізнесу, впровадження у виробництво інноваційних технологій. Але це – утопія.

Незалежно від того, яким чином ці гроші потраплять в економіку, вони будуть відразу ж викинуті на ринок товарів і послуг, що призведе до лавиноподібного зростання попиту. Але український ринок не в змозі забезпечити цей попит адекватною пропозицією. Спершу буде сплеск дефіциту, потім ціни різко підуть угору, і ми вже не втримаємо інфляцію. Зарплати, пенсії та соціальні виплати складуть частки відсотків від прожиткового мінімуму, як це вже було десять років тому. Бюджет України рухне.

З іншого боку, виплачувати щорічно копійки теж далі неможливо. Тому що цим ми ніколи не вирішимо проблему. Ці півмільярда і так дістається урядом «із заначки» зі страшним скрипом, а для вкладника виплата 50 гривень раз на рік – це ніщо. Тому я вважаю, що виплачувати потрібно порівняно великими сумами. Щоб у людей була можливість розплатитися з боргами за комунальні послуги, зробити велику покупку або вигідно вкласти гроші. Адже на 50 грн. навіть рахунок у банку відкрити не можна. Та й навіщо? Щоб одержувати копійку відсотків на місяць?

Мені можуть заперечити, що, одержавши гроші, люди не стануть погашати комунальні борги, а витратять їх на споживання. Але я відповім, що на людину, перед якою у держави є великий борг, подавати в суд за несплату тій же державі не можна! А з того, кому віддали всі борги, можна в судовому порядку вимагати того ж.

Ще одне важливе питання – кому виплачувати і які суми? Восени 2001–го року Конституційний Суд вирішив, що не можна проводити виплати по вікових або соціальних пріоритетах, оскільки це порушує рівність громадян перед законом. Я переконаний, що це рішення, незважаючи на всю його конституційність, було абсолютно неправильним з погляду суспільної справедливості. Першочергове право на відшкодування має старше покоління. Захочуть старі витратити ці гроші на себе чи подарувати онукам подарунки до Нового року – це не наша справа.

В тій же Росії, згідно постанови Уряду №117 від 19 лютого 2003 року, компенсацію в першу чергу отримують інваліди та громадяни до 1945 року народження включно. Тобто ті, хто пережив Велику Вітчизняну війну, мають пріоритетне право на повернення заощаджень.

В Казахстані, згідно указу президента Назарбаєва, в цьому році почалась компенсація громадянам, які народилась з 1936 по 1991 рік включно. Компенсація проводиться державними казначейськими зобов'язаннями, які погашаються трьома емісіями. Реально людям на руки гроші будуть видані до кінця 2005 року. Що ж стосується інвалідів, учасників Великої Вітчизняної війни і пенсіонерів, що народилися до 1936 року, їм повну компенсацію внесків провели ще в 1996–1997.

Україна ж навіть на похорон своїм старим виплачує лише 150 гривень – так званих «гробових». Для порівняння: в Росії ця сума складає 6000 рублів – це в сім разів більше. І нараховується вони за курсом 1 до 15. Тобто радянський рубль оцінюється в 50 американських центів, а не в 20, як у нас.

Є й інший механізм якщо не повної, то хоча б відчутної компенсації – відштовхуватися від суми вкладів. За станом на 2 січня 1992 року левову частку внесків (54% або 26 млн. 606 тисяч внесків) складали внески на суму від 1000 до 10000 радянських карбованців. Їхня частка в загальному грошовому обсязі внесків складала 76,7%, тобто 81 млрд. 622 млн. карбованців. Виплативши по цих рахунках хоча б один раз, але по тисячі гривень, ми і реально допоможемо людям, і зменшимо напругу в суспільстві. Тому що в такий спосіб ми віддамо весь борг або принаймні частину його більш ніж трьом чвертям з тих, кому винні.

Звичайно, в цьому випадку мова йде не про 500 млн. грн., як закладено в бюджетах–2003 і 2004, а про 26 мільярдів. В один рік це нереально. А за чотири роки, по шість з половиною мільярдів у рік – цілком реально. Особливо, якщо оголосити жорстоку війну всім зловживанням у бюджеті і нецільовому використанні бюджетних коштів!

Якщо протягом чотирьох років поспіль підживлювати український споживчий ринок шістьма з половиною мільярдами, це, по–перше, не викличе лавиноподібної інфляції, по–друге, простимулює виробництво. Бо знаючи, що в наступному році теж можна розраховувати на зростання попиту, виробник буде розширювати виробництво, завантажувати виробничі потужності, створювати нові робочі місця, і все це буде слугувати механізмом стримання цін.

Звичайно, ідеального вирішення проблеми знецінених заощаджень немає. Але ми повинні розуміти, що поступове погашення проіндексованих внесків з держбюджету – ціль може й благородна, але практично нездійсненна. Різницю між п'ятьомастами мільйонами і ста тридцяти одним мільярдом розуміють усі. Такими темпами, як сьогодні, ми будемо виплачувати внески 260 років!

Погашати заборгованість негрошовими засобами теж не можна. Усі ми пам'ятаємо досвід впровадження приватизаційних та компенсаційних сертифікатів. Останніх, до речі, громадяни України отримали лише 30% від випущених, а реально використано взагалі 15%. Це не вигадка – це дані Національного банку України. Люди точно так само продадуть за чверть вартості будь-які папери, які держава запропонує їм у виді компенсації внесків, а потім ці папери акумулюються в одних руках. Що буде далі, пояснювати не варто.

Вже час від голого популізму переходити до реальних дій. Я переконаний, це питання можна вирішити і треба вирішувати. Буде дуже важко – і парламенту, і уряду. Але вирішувати потрібно сьогодні. Україна повинна визнати знецінені заощадження своїх громадян внутрішнім державним боргом і прийняти стратегічну програму його погашення. Це має стати для нас справою честі.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України