Газета «Урядовий кур'єр», 27.01.2004, №15

Борги нашi...

Щодня редакційна пошта приносить листи від читачів, які нарікають на надто повільне повернення власних заощаджень, зроблених свого часу в Ощадбанк СРСР. Те, що вклади люди мають отримати, сумнівів немає. Але яким чином? В грудні минулого року проблема компенсаційних виплат заощаджень громадян обговорювалась на парламентських слуханнях, які мали широкий резонанс у суспільстві. Адже мільйони наших співвітчизників, серед яких більшу частку складали люди літнього віку, опинилися без засобів до існування. «У нас відібрали останню надію на гідне життя» – така зневіра й розпач відчувалася за кожним рядком читацьких сповідей.

На парламентських слуханнях пропонувалися різні варіанти розв'язання цієї болючої проблеми. Можливо, міркування одного з учасників парламентських слухань народного депутата України Володимира Гошовського дасть відповідь на непрості запитання дописувачів.

– Насамперед ми повинні чітко визначити, чи є суми внесків Ощадбанку СРСР внутрішнім державним боргом України. Адже з суто юридичної точки зору держава може взагалі відмовитися виплачувати ці гроші, оскільки український парламент не ратифікував угоду про те, що кожна з країн СНД сама розв'язує проблеми з вкладами населення в Ощадбанку, підписану в Москві 13 березня 1992 року.

Якщо ми не визнаємо офіційно суму в 131 млрд. грн. державним внутрішнім боргом, то цей борг залишатиметься «чисто моральним»: «можу повернути, але не зобов'язаний». На мою думку (і це принципова позиція), гроші, про які ми сьогодні говоримо – це борг, який влада взяла у людей і не повернула. Не має значення, яка влада – минула чи нинішня. Тому ми зобов'язані офіційно визнати вклади радянського періоду державним боргом України. І повинні чітко визначити – в якому обсязі визнаємо і яким чином погашатимемо.

Зрозуміло, що влити в економіку України суму готівки, яка вдвічі більша річного бюджету країни – це загнати економіку в глухий кут. Можна мріяти, що ці гроші стануть потужним джерелом внутрішніх інвестицій, підуть на розвиток малого і середнього бізнесу, впровадження у виробництво інноваційних технологій. Але це – утопія.

Незалежно від того, яким чином кошти потраплять в економіку, вони відразу будуть викинуті на ринок товарів і послуг. А це призведе до неймовірного зростання попиту. Спочатку станеться вибух дефіциту, потім ціни різко підуть угору, і ми вже не втримаємо інфляцію.

З другого боку, щорічно виплачувати мізерну платню теж не вихід із ситуації. Тому що цим ми ніколи не розв'яжемо проблему. Ще одне важливе питання – кому виплачувати і які суми? Восени 2001 року Конституційний суд вирішив, що не можна проводити виплати за віковими або соціальними пріоритетами, оскільки це порушує рівність громадян перед законом. Я переконаний, що це рішення, незважаючи на всю його конституційність, було абсолютно неправильним з погляду суспільної справедливості. Першочергове право на відшкодування має старше покоління.

Нагадаю, що в Казахстані уряд зобов'язався відшкодувати в 2003 році кошти вкладникам, які народилися в 1936–1940 роках, в 2004 – народженим в 1941–1960 роках. В 1996–1997 роках там провели повну компенсацію внесків інвалідам і учасникам Великої Вітчизняної війни і пенсіонерам, що народилися до 1936 року. В Росії виплачують компенсацію залежно від року народження.

Є й інший механізм якщо не повної, то хоча б відчутної компенсації – відштовхуватися від суми вкладів. За станом на 2 січня 1992 року левову частку внесків (54% або 26 млн. 606 тисяч внесків) складали внески на суму від 1000 до 10000 радянських карбованців. Їхня частка в загальному грошовому обсязі внесків складала 76,7%, тобто 81 млрд. 622 млн. карбованців. Виплативши по цих рахунках хоча б один раз, але по тисячі гривень, ми і реально допоможемо людям, і зменшемо напругу в суспільстві. Тому що в такий спосіб ми віддамо весь борг або принаймні частину його більш ніж трьом чвертям з тих, кому заборгували.

Звичайно, в цьому випадку мова йде не про 500 млн. грн., як закладено в бюджетах–2003 і 2004, а про 26 мільярдів. В один рік виплатити такі кошти нереально. А за чотири роки, по шість з половиною мільярдів у рік – цілком можливо. Особливо, якщо покінчити із зловживанням у бюджеті й нецільовому використанні бюджетних коштів!

Якщо протягом чотирьох років поспіль підживлювати український споживчий ринок шістьма з половиною мільярдами, це, по–перше, не викличе лавиноподібної інфляції, по–друге, простимулює виробництво. Бо знаючи, що в наступних роках теж можна розраховувати на зростання попиту, виробник розширюватиме виробництво, завантажуватиме виробничі потужності, створюватиме нові робочі місця, і все це слугуватиме механізмом стримання цін.

Передбачаю, ідеального вирішення цього питання немає. Але ми повинні розуміти, що поступове погашення проіндексованих внесків з держбюджету – ціль може й благородна, але практично нездійсненна. Різницю між п'ятьомастами мільйонами і ста тридцяти одним мільярдом розуміють усі. Якщо такими темпами, як сьогодні, виплачуватимемо внески, то на це знадобиться 260 років!

Погашати заборгованість негрошовими засобами теж не можна. Усі ми пам'ятаємо досвід впровадження приватизаційних та компенсаційних сертифікатів. Останніх, до речі, громадяни України отримали лише 30% від випущених, а реально використано взагалі 15%. Це не вигадка – це дані Національного банку України. Люди так само продадуть за чверть вартості будь-які папери, які держава запропонує їм як компенсації внесків, а потім ці папери акумулюються в одних руках. Що буде далі, пояснювати не варто.

Ясно одне: Україна повинна визнати знецінені заощадження своїх громадян внутрішнім державним боргом і прийняти стратегічну програму його погашення.

Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України