| Газета «Голос України», 04.11.2003, №208 |

Гошовский В.С. - Виборча система крiзь призму полiтреформи

Сьогоднішній ажіотаж навколо виборчого законодавства виник нетрадиційно рано. За 12 років незалежності закон про вибори неодноразово змінювався, але зазвичай це відбувалося незадовго до наступних парламентських виборів. Нинішня ж ситуація викликана винятково перспективою переходу України до парламентсько-президентської моделі управління.

Варто зауважити, що в цьому ракурсі єдино прийнятною моделлю виборчої системи є класична мажоритарна система, при якій 450 народних депутатів обираються в 450 одномандатних округах. Саме така система запропонована в законопроекті «Про вибори народних депутатів» (реєстраційний № 4285). Чому? Політреформа передбачає, що в парламенті на основі домовленостей формується стабільна більшість, яка висуває єдину кандидатуру прем'єр–міністра. Останній, відповідно до Конституції, формує уряд. Хочу підкреслити, що з самого початку пропорційна система виборів політреформою не передбачалася. Ця ідея була висунута тими фракціями, які одержали свої мандати в багатомандатному окрузі. Принципово важливою була лише одна умова – парламент повинний бути в змозі взяти на себе відповідальність за виконавчу гілку влади.

Роль партій у житті демократичного суспільства не можна применшувати або заперечувати. Адже політична партія – це, у першу чергу, носій загальнонаціональної концепції розвитку, іншими словами – картини майбутнього для всієї країни. Справжні українські партії ще не народилися. З тих партій, що діють сьогодні, жодна не може претендувати на звання виразника інтересів нації. У цій ситуації говорити про пропорційну систему виборів треба вкрай обережно.

При парламентсько–президентській моделі управління запорукою існування парламентської більшості є можливість розпуску Верховної Ради Президентом. Без цієї загрози більшість не врятує ніякий договір – підписи будуть відзиватися, домовленості порушуватися, особисті амбіції брати верх над позицією фракції. При цьому неможливо законодавчо закріпити відповідальність депутата за вихід із фракції або з парламентської більшості. Таке закріплення було б неприйнятним – народний депутат представляє весь народ України і має право в будь–який момент часу переглянути свою позицію, у тому числі і взагалі припинити членство в партії. Отже, парламентська більшість може формуватися винятково на основі особистих усних домовленостей і скріплюватися тільки словом честі.

Можливостей створення більшості існує всього дві:

• якщо одна політична сила (партія, блок, рух) набрала на виборах (50%+1) голос. У цьому випадку їй немає потреби шукати союзників, хіба що для зміцнення позицій, наприклад, для набору 2/3 голосів – кваліфікованої більшості. Це варіант так званої «природної більшості», коли можливість висунути кандидатуру прем'єр-міністра, спікера одержує одна сила, а країна з високою імовірністю одержує скоріше професійний, ніж політичний уряд.
• якщо створено стабільну коаліцію на основі домовленостей різних політичних сил у парламенті. У цьому випадку уряд називається коаліційним і формується на пропорційній основі в силу внутрішніх домовленостей.

Якщо розглянути обидва ці варіанти в розрізі виборів за пропорційною (партійно-списочною) і за мажоритарною системою, то ми побачимо, що імовірність створення більшості при будь–якому з них вища саме при мажоритарній системі.

Перший варіант. «Одна сила – природна більшість».

При пропорційній системі в сучасній Україні цей варіант неможливий. Як свідчать експертні дослідження, на сьогоднішній день у нас немає жодної політичної сили, здатної набрати більше половини голосів виборців. Утім, можу припустити, що навіть при наявності в однієї з них такої потенційної можливості, цього не допустили б політтехнологи конкурентів. Адже набагато легше розправитися відразу з усією партією, знизивши «чорним піаром» її рейтинг по всій країні на кілька позицій, ніж боротися з конкретними кандидатами на безлічі окремих округів.

При 100%–ній мажоритарній системі варіант «природної більшості» цілком можливий. Якщо партії «кинуть усі сили на округи» і будуть боротися за кожного свого кандидата, то в результаті переможе найсильніший – той, кому це дійсно «більше всіх потрібно». Навіть якщо більшість переможців буде безпартійними самовисуванцями, можливий варіант формування групи, здатної ініціювати створення більшості на безпартійній основі. Згодом така система відсіє дрібні партії й встановить в Україні стабільну систему з двома–трьома великими партіями і рядом середніх.

Другий варіант. «Коаліція».

При пропорційній системі така більшість не буде стабільною – партії не бояться перевиборів! «Придбавший місце» може, звичайно, переживати, що його «кинуть» у другому турі. Але великим партіям-переможцям першого туру перевибори тільки вигідні, оскільки існує висока імовірність, що в другому турі вони наберуть ще більше голосів. Для них перший тур – тренування та додаткова реклама. Можна врахувати свої помилки, побачити слабкі місця конкурентів і вдарити по–справжньому.

При мажоритарній системі перевибори невигідні нікому. Зайва витрата засобів, повторна битва за кожний «спис» і при цьому ніяких гарантій повторного обрання, особливо в тих округах, де кандидати–конкуренти йшли практично «голос у голос». У випадку розпуску втрачають усі – і партії, що висували своїх кандидатів, і самовисуванці, що вклали свої кошти. Вигідно це буде тільки тим опозиційним силам, які будуть впевнені, що при повторних виборах вони наберуть більше голосів. Вони будуть намагатися з самого початку дестабілізувати роботу парламенту. Але тим більше причин у партій-переможниць і депутатів–самовисуванців знайдеться для формування стабільної більшості.

По великому рахунку, у пропорційної системи обрання парламенту є тільки один «плюс». Як озвучив цю ідею діяч Великої французької революції Оноре Мірабо: «Як на карті, що відбиває в зменшеному масштабі всі особливості країни, у парламенті повинні бути представлені неоднакові погляди й інтереси різних верств населення відповідно до їх поширення та підтримки в народі». Але систему партійних списків, жорстких або вільних, важко назвати демократичною. По–перше, вона позбавляє виборця можливості визначати персональний склад корпусу народних обранців. Навіть при системі відкритих списків пропорційна система не дає виборцю гарантій, що він буде знати «в обличчя» людину, якій своїм голосом вручив депутатський мандат. По–друге, вона позбавляє громадян права рівного доступу в представницький орган влади. Принциповою стає приналежність до тієї або іншої політичної сили. Але стаття 24 Конституції України говорить: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи... Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками... політичних... переконань...». Пропорційна система веде до формування беззмінної партійної номенклатури, клановості, геронтократії, зрощування апарату партії з державним апаратом і з власністю, замкнутості і поступовій стагнації партструктур.

Мажоритарна система здатна провести природне відсіювання – як серед безпосередньо політиків-персоналій, так і серед партій. Не буде депутатів–мовчунів. Не буде можливості «купити місце в списку», а потім безкарно зрадити ту політичну силу, яка це місце надала. Кожний з 450 депутатів буде зобов'язаний звітувати як перед своїм округом, так і перед політичною силою, яка підтримувала його на виборах. Але найголовніше полягає в тому, що при такій системі партіям не прийдеться більше розраховувати на яскраві гасла, харизму лідера чи популярну ідеологію. Проти них висунуть кандидатури безпартійні, але авторитетні особистості, які користуються заслуженою підтримкою виборців. Вони будуть йти на вибори зі своєю власною програмою, а не з програмою партії. Чи зможе кандидат від партії перемогти в цьому випадку? На це питання сьогодні є однозначна відповідь: більшість депутатів–«мажоритарників» у сьогоднішньому парламенті – самовисуванці.

Введення пропорційної виборчої системи було б сьогодні великою помилкою. І навпаки – мажоритарні вибори здатні «оздоровити» партійну систему, привести в партії нових, яскравих людей – професіоналів з новаторськими ідеями, реформаторів з практичним життєвим досвідом, здатних прийняти відповідальність за життя народу і держави, об'єднатися навколо ідеї парламентсько-президентської України.