ЗАБОРОНЕНО ЗАБОРОНЯТИ: чим шкідливе нове антикомуністичне законодавство

«Заборонено забороняти!», ― проголошували «нові ліві» під час «Червоного травня» 1968 року в Парижі. Хоч для тогочасних бунтівних юнаків і дівчат недемократична радянська модель так званого «реального соціалізму» була неприйнятна так само, як і капіталізм, та їх власні ідеї та символи за новим Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» також можуть бути криміналізовані.

У комедійному шоу Стівена Фрая і Г’ю Лорі, знаних у Британії своїми лівими симпатіями, був чудовий скетч про багача і жебрака, де звучить такий діалог:

- Бути комуністом ― не злочин.

- Як це не злочин? Що ти несеш? Надворі 1989 рік, звісно, це злочин: комуністи ― вороги демократії!

- А що хорошого в демократії?

- Що хорошого в демократії? Він ще питає, пані та панове! Це свобода слова, думки і віросповідання… А тепер геть з дороги, поки я тебе не підпалив!

От і формально «антитоталітарний» закон № 2558, який в народі вже встигли охрестити «забороною комунізму», насправді має авторитарно-репресивний характер, у кращих традиціях орвелівського двоміркування, запроваджуючи під вивіскою «боротьби з тоталітарним минулим» державну монополію на історичну правду. Але 254 депутатів проголосували за нього без зайвих вагань, та й президент зрештою підписав його (а також інший контроверсійний закон № 2538-1, «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті») попри численні застороги, викладені у відкритому листі міжнародних науковців та експертів-українознавців, а також у численних статтях, які розміщували «Спільне», «Політична критика», «Критика», historians.in.ua. Таке вже правило української політики: чим безглуздіше та далі від вирішення реальних соціальних проблем (а отже, і від загрози для чиїхось економічних інтересів) законопроект, тим більша вірогідність того, що його ухвалять.

Навряд чи боротьба з «підступною ідеологією комунізму» є більш нагальною, ніж боротьба із корупцією та олігархізацією, з низькими зарплатами і пенсіями, із кризою в економіці чи з нереформованістю судової системи, але на те й потрібні подібні закони, щоб переводити увагу від проблем сьогодення до ламання списів за минуле.

Взагалі, від самого словосполучення «комуністична ідеологія» сам Карл Маркс би плакав. Адже він під «ідеологією» розумів форму хибної свідомості, що допомагає підтримувати статус-кво в інтересах правлячих класів. Антикомунізм, який є невід’ємною складовою майже безальтернативної гегемонії неоліберальних доктрин в економічній сфері й націонал-консервативних ідей в культурній та політичній сфері на теренах ледь не усієї Східної Європи, якраз і репрезентує приклад такої ідеології ― в усіх бідах звинувачується «комунізм», а існуючий олігархічний капіталізм лишається поза полем критики («Погані дороги, корумповані чиновники, бідні й розчаровані люди, сміття і розруха. В усьому винен Ленін», ― іронізує з цього приводу перекладач Андрій Рєпа).

Цей антикомунізм каналізує соціальне невдоволення в боротьбу із фантомами минулого. Почитайте лишень ейфоричні дописи в соцмережах ― перемога, ну справді, лишилось витратити купу коштів з бюджету на перейменування кожного Дніпропетровська на Січеслав, і заживемо! До речі, особливо пікантно буде виглядати можливе повернення замість радянських назв населених пунктів їх дореволюційних попередників, названих на честь монархів Російської імперії (наприклад, Єлисаветград замість Кіровограда) ― це мало би сподобатися всіляким гіркиним-стрєлковим і бородаям, чорносотенним і ультраконсервативним ідеологам проросійських сепаратистів (до речі, характерно, що символіка їх «монархічних республік» в Україні формально не заборонена).

Безперечно, історична справедливість вимагає засудження злочинів сталінізму, який репресував мільйони безневинних людей, виморив голодом мільйони селян і депортував цілі народи (зокрема, кримських татар). І вимагає пам’яті його жертв. Однак законопроект № 2558 є виявом загальної тенденції, яка ототожнює весь комуністичний рух (у тому числі антисталіністських демократичних та лібертарних лівих) зі сталінізмом, таким чином намагаючись дискредитувати ліву ідею як таку.

Теревені про те, що закон спрямований «проти КПУ і сталіністів, нормальних лівих не зачепить» ― маячня. Правлячий клас боїться не стагнуючої псевдокомуністичної партії, що сама підписала собі вирок довголітнім обслуговуванням буржуазної влади і Партії регіонів зокрема (спадкоємці якої, до речі, мають прекрасну нагоду поживитися з електорату КПУ у випадку ліквідації останньої), а перспективи консолідації трудящих класів у боротьбі за свої інтереси та проти вітчизняного різновиду неоліберальної політики «жорсткої економії». Щоб цьому перешкодити, йому не завадить придушити носіїв справжніх лівих ідей ― непарламентську нову лівицю ― у зародку.

З цього приводу добре написав профспілковець Іван Овсянніков з Російського соціалістичного руху:

«Раз вже панове з Верховної ради вирішили забороняти ідеології, то чому б не почати з консервативної? Скажете, абсурд? Але ж, напевно, більшість репресивних, імперських режимів в історії визначали себе як консервативні. Консервативним був і російський царизм, який душив Україну протягом століть.

Коли говорять про консерватизм і лібералізм… ніхто не звинувачуватиме Черчілля і Де Голля у злочинах Володимира Путіна [хоча як мінімум Черчіллю варто було б пригадати його власні, досить численні ― Д. П.] чи стверджуватиме, що Жозеф де Местр або Едмунд Берк несуть пряму відповідальність за [неонацистський] “міжнародний російський консервативний форум”, що відбувся нещодавно в Петербурзі. Але коли мова заходить про комунізм, вважається припустимим валити в одну купу Маркса, Леніна, Сталіна, Троцького, Зюганова, Симоненка, тисячі розстріляних у 1937 році комуністів та їхніх катів, більшовиків, КПРФ, єврокомуністів і божевільних фанатів Новоросії…».

Однак антикомуністичні кампанії завжди працюють саме так ― вони б’ють по всій лівиці загалом.

Згадаймо обидва періоди (1918-1920 і після 1947 р.) антикомуністичної «Червоної істерії» (Red Scare) у США. Репресії під час першого були спрямовані проти здебільшого анархо-синдикалістської профспілки «Індустріальні робітники світу», а повоєнні гоніння почалися з того, що істеблішменту треба було нейтралізувати ліволіберальну Прогресивну партію Рузвельтового віце-президента Генрі Воллеса. Під час маккартистського «полювання на відьом» гонінням нарівні з членами прорадянської компартії піддавали троцькістів, анархістів, поміркованих лівих. «Попутники комуністів» були під пильним наглядом ФБР: справи, заведені ним на двох чи не найвідоміших стихійних лівих ХХ ст. ― Альберта Ейнштейна та Чарлі Чапліна ― містили по 1427 і більш ніж 2000 сторінок відповідно. Потім настала черга таємної програми ФБР COINTELPRO, першою мішенню якої стала Комуністична партія США: слідом за нею стеження, провокації та арешти поширилися і на афроамериканських, антивоєнних і студентських активістів і правозахисників.

Під приводом боротьби з комунізмом могли криміналізувати що завгодно. Фільм режисера Коста-Гавраса «Дзета» (основа якого ― вбивство лівого депутата Григоріса Ламбракіса) закінчується перерахуванням речей, заборонених за «комуністичність» ультраправою грецькою диктатурою «чорних полковників» (1967-1974 рр.): «довге волосся у чоловіків, міні-спідниці, Софокл, Лев Толстой, Еврипід, розбивання склянок після тостів, робітничі страйки, Аристофан, Ежен Йонеско, Жан-Поль Сартр, Антон Чехов, Гарольд Пінтер, Едвард Олбі, Андре Бретон, Лев Троцький, свобода преси, соціологія, Марк Твен, Семюел Беккет, Федір Достоєвський, сиртакі, рок-музика, новітня математика і літера грецького алфавіту “Z” (дзета)».

Пануючий нині ідеологічний дискурс нав’язує думку, що комуністи бувають тільки організаторами, але ніяк не жертвами репресій. Проте кожен респектабельний латиноамериканський диктатор вів лік вбитим ним марксистам й іншим лівим на тисячі і десятки тисяч. Значних «успіхів» у «декомунізації» досягли нацисти та їхні сателіти, а також антидемократичні режими апартеїду в Південній Африці, Саддама Хусейна в Іраку та аятоли Хомейні в Ірані. А в Індонезії після військового перевороту генерала Сухарто у 1965 р. було винищено від півмільйона до півтора мільйонів людей― здебільшого простих селян, запідозрених у причетності до найбільшої неправлячої компартії світу. Вбивали їх найбільш брутальними способами ― подивіться блискучі документальні фільми Джошуа Оппенгаймера «Акт убивства» та «Погляд тиші», щоб у цьому пересвідчитись.

Та в списку репресій проти комуністів не варто забувати головної їх сторінки ― сталінських чисток у СРСР, жертвами яких стала величезна кількість більшовиків та інших лівих. Парадоксально, та пропонована в законі заборона зображень та цитат керівних діячів партії та радянської держави охопить і лідерів комуністичної опозиції, що першими кинули виклик сталінізму і повели з ним боротьбу. У цьому контексті дивним видається використання президентом Порошенком у якості аргументу проти критиків декомунізації пам’яті про вбитих у Биківнянському лісі ― адже чимало закатованих у Биківні самі були активними членами комуністичної партії (як економіст Олександр Асаткін) чи принаймні дотримувались ліворадикальних поглядів (як поет-футурист Михайль Семенко).

Слід додати, що положення нового антикомуністичного законодавства України жорсткіші ледь не за усі ― вельми нечисленні ― їх чинні аналоги (причому практично всі подібні закони діють лише у центральноєвропейських державах). Так, балтійські республіки забороняють «використання комуністичної символіки», але не вважають це злочином. У Чехії фактично заборонено лише серп і молот ― Компартія Чехії та Моравії використовує в якості своєї емблеми гроно черешні та є третьою за вагою й електоральними результатами політсилою країни, а місцевий комсомол, заборонений через пункт програми про подолання приватної власності на засоби виробництва, зрештою домігся свого відновлення через суд. Так що наші нові норми можна порівняти хіба що з прикладами Південної Кореї (яка, перебуваючи у стані холодної війни з навіженою диктатурою на півночі розділеної країни, сама активно застосовує репресивні заходи ― хоч і не в таких масштабах, як за часів власного військово-авторитарного режиму), та Сінгапуру (де покійний Лі Куан Ю зміг встановити ідеальний капіталістичний електоральний авторитаризм, свого часу маргіналізувавши ліве крило своїх однопартійців).

Правоконсервативна партія ФІДЕС, яка встановила в Угорщині найбільш авторитарний у ЄС режим і нині захоплюється путінською Росією, активно просуває заборони на «тоталітарну символіку», під якою маються на увазі аж ніяк не «прапор Арпадів», що використовувався доморощеними нацистами зі «Схрещених стріл» та їх ідейними спадкоємцями з праворадикальної партії «Йоббік», а комуністичні серп і молот та червона зірка. Доходило до того, що якийсь підприємливий громадянин намагався судитися з корпорацією «Гайнекен» ― у неї ж бо червона зірочка на пивних пляшках. Керівники єврокомуністичної Робітничої партії-2006 Аттіла Вайнаї та Янош Фратаноло, яких угорський суд штрафував (зверніть увагу ― штрафував, не саджав на 5 років з конфіскацією!) за цим антикомуністичним законодавством, двічі, у 2008 і 2011 рр., зверталися із заявою до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі ― і кожного разу той виносив рішення на їх користь, підтверджуючи, що заборона комуністичної символіки є порушенням свободи висловлювань поглядів і думок. 

Дуже показово, що забороняючи «комуністичну тоталітарну пропаганду», новий закон (серед авторів якого ― скандальний праворадикал Ігор Мосійчук) робить послаблення стосовно ультраправої пропаганди й символіки. Позірна «боротьба з усіма тоталітаризмами» «чомусь» не стосується ні італійського фашизму, ні решти праворадикальних тоталітарних режимів, окрім німецького (та й того з якогось дива лише після 1935, а не 1933 року). Закон, у якому йдеться винятково про [німецький] нацистський тоталітарний режим, змінює попередню норму ст. 436 Кримінального кодексу. Із неї випускається покарання за символіку/ідеологію фашистів та неонацистів (прибрано формулювання «Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією “Вафен-СС”, підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничав з фашистськими окупантами, а також пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та (або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників»).

Скрупульозно перераховуючи заборонену комуністичну символіку (від прапорів усіх радянських сателітів аж до будь-якої атрибутики, в якій відтворюється поєднання серпа та молота чи плугу (рала), молота та п’ятикутної зірки), новий закон, скажімо, ні словом не згадує емблеми, що використовуються неонацистами ― кельтський хрест, коловрат, «Вовчий гак» (Wolfsangel) чи подвоєну руну «зіг». Не дивно, що виконавча директорка Amnesty International в Україні Тетяна Мазур вказує, що нові закони непропорційно спрямовані саме проти радикальних лівих (а також те, що вони обмежують свободу слова, свободу зібрань та свободу об’єднань).

Головна загроза ― цей документ ще дужче посилює правий консенсус, обмеження свободи дискусії й атмосферу нетерпимості до лівих. Нещодавно ультраправі напали на активіста незалежного профспілкового руху і соціалістичного об’єднання «Ліва опозиція» Віталія Дудіна. Щоб випадково не втрутилися перехожі, вони кричали, що б’ють сепаратиста ― так було і минулого року під час нападу на директора Центру візуальної культури Василя Черепанина. Хоч нападникам в обох випадках мало бути добре відомо, що їх жертви брали активну участь у протестах на Майдані та не підтримували проросійських сепаратистів і тим паче російську агресію. Тепер їм можна буде не соромлячись кричати: «Це комуняка, ми лише виконуємо закон про декомунізацію!», ― апріорі прирівнюючи лівих до злочинців, з якими можна розправлятися без суду та слідства.

Також насторожує і те, як приймали закон ― поспіхом, без обговорення, повністю проігнорувавши експертизу власного науково-експертного управління ВРУ, де чітко прописано, що положення законопроекту не відповідають конституції, а чимало речей (до 5 років з конфіскацією за, скажімо, прапор доволі ліберальної тітоїстської Югославії) ― просто неадекватні. Закон, який є очевидною наругою над ідейним плюралізмом, надає державному апарату чергові інструменти для переслідування інакодумців і запровадження цензури. У результаті, маємо черговий внесок нової влади в копилку «нових законів 16 січня». Обличчя змінюються, а методи лишаються ті самі.

І ще дещо лишається без змін: неминуча історична міфотворчість (цього разу націонал-консервативна замість радянської) з н̶о̶т̶а̶р̶і̶а̶л̶ь̶н̶о̶ ̶з̶а̶т̶в̶е̶р̶д̶ж̶е̶н̶и̶м̶ пантеоном героїв. Перелік останніх, власне, і подається у супутньому законі № 2538-1 із суворою засторогою не сміти виправдовувати «боротьбу проти їхньої боротьби», дарма що перелічені в списку організації самі активно боролися між собою. Сергій Жадан у своїй іронічній колонці зазначає: «Наші предки вірили, що бюсти вождів допомагають проти посухи і порчі, тому ставили їх у місцях масових зібрань, культури і відпочинку. Нині ж, коли масові зібрання, як правило, закінчуються знесенням якого-небудь бюста, виникає питання: що робити далі з усім цим ідолопоклонством? Інакше кажучи: чим заповнити порожнечу, яка утворюється на місці повалених героїв Комінтерну? Адже як жити без Леніна? Хто займе його місце? Не буває площ без пам’ятників вождю, та й взагалі ― не буває життя без вождів. Очевидно, варто чекати прояву подальшої законотворчої діяльності парламентарів. Підозрюю, нудно не буде».

У демократичних суспільствах оцінку історичним подіям та ролі ідеологічних течій дають науковці, а не державні чиновники. Претензії ж даного закону на ідеологічну монополію держави в трактуванні історії дозволятимуть і надалі замовчувати чи взагалі викреслювати багаті соціалістичні традиції України, які представляли не лише такі її всесвітньо відомі уродженці, як Нестор Махно та Лев Троцький, а й Леся Українка та Іван Франко, Роман Роздольський та Юліан Бачинський, Микола Хвильовий та решта митців-комуністів «Розстріляного відродження».

P.S. І наостанок. Комуністичне вчення Карла Маркса ставить за мету побудову не тоталітарної однопартійної держави, а чогось прямо протилежного ― самоврядного безкласового та бездержавного суспільства вільних і рівноправних особистостей. Для мільйонів людей у Південній Азії, Латинській Америці чи Туреччині серп і молот і сьогодні є символами не диктатури, а солідарності й боротьби за свободу. Та й у країнах Західної Європи, на які нас постійно закликають рівнятися, не цураються ні комуністичних ідей, ні комуністичних символів.

А ось популярний канадський панк-гурт “Billy Talent” виконує пісню, яка так і називається ― “Red Flag”. Червоне знамено ― найпоширеніший символ масових студентських протестів за доступну та якісну освіту, які останніми роками прокотилися Західною півкулею: Чилі на півдні та канадським Квебеком на півночі.

27 травня 2015 р.
Денис Пілаш, "Спільне"