"Правовий тиждень", №45(118), 2008 г.
Автор: Гошовський Володимир, Голова Національної правової палати, народний депутат України IV скликання
Конституція України гарантує кожному право на судовий захист і на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Права і свободи людини й громадянина вважаються невідчужуваними й непорушними, а народ – носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Проте на практиці пафосно проголошені гасла рівності учасників судового процесу перед законом і судом, право на звернення до суду за захистом, здійснення правосуддя на засадах поваги до честі й гідності так і залишаються лише на папері.
Як це не прикро, проте принцип доступності судової влади робить судову владу ще недоступнішою й корумпованішою. Здається, Конституція й чинне законодавство України містять усі умови для встановлення відповідного рівня судової влади, проте лідерство України по кількості скарг, які подаються до Європейського Суду з прав людини, свідчить не на користь української судової системи. Звинувачувати в цьому можна кого завгодно: уряд, нестабільну політичну ситуацію, недосконалість чинного законодавства, низьку правову культуру населення, відсутність належного фінансування, але факт залишається фактом – сучасній судовій системі необхідні зміни, які залежать від багатьох факторів і потребують значного часу.
Прогалини чинного ЦПК України
Прийняття ЦПК України в 2004 р. мало б привести систему цивільного судочинства до європейських стандартів і зробити її зручнішою й доступнішою. Проте неточність і двозначність норм, закріплених у ЦПК України, призводить до зловживань не тільки сторін цивільного процесу, але й суддів. Посилання у ст. 15 ЦПК України на те, що судами в порядку цивільного судочинства, крім справ про захист прав, свобод чи інтересів, які виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних і трудових відносин, також можуть розглядатися інші правовідносини, дає можливість місцевим судам вирішувати справи, які фактично їм не підсудні: наприклад, спори між двома юридичними особами або визнання наказу суб’єкта владних повноважень недійсним. Крім того, введення в дію КАС України породило ще більше суперечок відносно розмежування компетенції адміністративних і місцевих судів. Фактично особа, яка хоче звернутися до суду за захистом своїх порушених прав та інтересів, не може реалізувати це право, оскільки місцевий суд відмовляє у відкритті провадження, посилаючись на сторону по справі – суб’єкта владних повноважень, а адміністративний суд також відмовляє у відкритті провадження по справі, посилаючись на відсутність предмету спору – публічно-правових відносин між сторонами.
Проте й при відкритті провадження сторони позбавлені можливості належним чином користуватися наданими правами. Наприклад, у ст. 122 ЦПК України встановлений порядок відкриття провадження у справі, за яким суддя відкриває провадження по справі на підставі заяви, оформленої відповідно до вимог ЦПК України й приймає ухвалу, яку невідкладно надсилає сторонам разом із копією позовної заяви й доданими до неї документами. У житті все набагато простіше – відповідачу й іншим сторонам по справі надходить лише судова повістка без будь-яких документів. При цьому зміст судової повістки часто теж не відповідає вимогам ЦПК України. Зазвичай вказується номер справи, дата судового засідання й ім’я судді або ж секретаря судді. Хоч відповідно до ст. 75 ЦПК України судова повістка має повідомляти про місце особи в процесі, це перший чи повторний виклик у судове засідання, перелік необхідних доказів, а також за необхідності разом із судовою повісткою мають надсилатися копії документів.
Дуже цікавою є спроба реалізувати на практиці норми, якими гарантується доступність і відкритість судового процесу. Частиною 9 ст. 74 ЦПК України законодавець встановив при невідомому місцезнаходженні (проживання або перебування) відповідача обов’язок виклику до суду через оголошення в пресі. Після опублікування оголошення про виклик у ЗМІ відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. При цьому законодавець не закріпив, на кого саме мають покладатися витрати по розміщенню такого оголошення. У більшості випадків, зацікавленим у справі й пошуках відповідача є позивач, і тому саме він бере на себе розміщення й оплату оголошення в «Урядовому кур’єрі» й «Офіційному віснику України». Проте враховуючи, скільки коштує публікація оголошення в офіційних ЗМІ (в «Урядовому кур’єрі» 1/32 розміром 27 см2 коштує 300 гривень), не кожен може це собі дозволити. Тому й позивачу, і суду набагато простіше й швидше вирішити справу заочно й суд рідко вдається до розшуку відповідача через ЗМІ.
Складною для сторін є реалізація такого права, як заявлення відводу судді. Статті 20 і 24 ЦПК України встановлені підстави й порядок відводу судді. Проте закріпивши право сторін на відвід судді при упередженому розгляді справи, законодавець не закріпив, хто має вирішувати питання про відвід судді. Зокрема, ч. 5 ст. 20 ГПК України встановлено, що питання про відвід судді вирішується головою господарського суду або заступником голови господарського суду, встановлений триденний строк для розгляду заяви про відвід. Стаття 24 ЦПК України містить лише неконкретну вимогу, що при відводі суд має вислухати особу, якій заявлено відвід, якщо вона хоче дати пояснення, а також думку осіб, які беруть участь у справі. Заява про відвід розглядається в нарадчій кімнаті. Проте що саме законодавець має на увазі під висловом «суд заслуховує особу, якій заявлено відвід», ЦПК України не визначено. За логікою, це мав би бути голова або заступник голови місцевого суду, проте, якщо тлумачити ч. 2 ст. 24 ЦПК України, то вирішувати питання про відвід судді має сам суддя, який розглядає справу. Проте який суддя визнає свою особисту зацікавленість або ж упередженість під час розгляду справи?
Неврегульованим залишається й порядок заміни неналежного відповідача. Відповідно до ст. 33 ЦПК України, суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, може замінити первісного відповідача належним, якщо позов пред’явлено не тій особі, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. При відсутності згоди позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. Якщо виходити зі змісту ч. 1 ст. 33 ЦПК України, навіть при встановленні судом, що відповідач є неналежною стороною по справі, і за відсутності згоди позивача на заміну його належним відповідачем, той однаково змушений брати участь у справі. Таким чином, навіть при встановлені судом неналежності така особа змушена витрачати час і кошти на участь у справі.
Правовий статус суддів і суддівського апарату
Велике навантаження на суддів місцевих судів, неналежне матеріально-технічне забезпечення судів і суддів, невиконання рішень, відсутність механізму надання правової допомоги малозабезпеченим громадянам, відсутність механізму взаємодії між органами судової влади й правоохоронними органами породжують корумпованість у судовій ланці й унеможливлюють діяльність суду.
Проголошуючи незалежність суддів, держава робить їх залежними від Президента, парламенту й уряду. Постійно наголошуючи на необхідності підвищення якості суддівської влади, проектом Закону «Про Державний бюджет на 2009 рік» держава виділяє для судів лише третину необхідної суми. На яку ж прозорість і відкритість цивільного процесу можна сподіватися, коли суд не може придбати марки з конвертами, а тому змушений усі витрати покладати на сторін по справі? Велика завантаженість, необізнаність пересічних громадян із своїми правами й відсутність достатнього фінансування сприяють затягуванню судового процесу, унеможливлюють проведення судової експертизи й забезпечення позову, коли це вкрай необхідно.
Гарантії незалежності суддів (недоторканність, відповідальність за неповагу до суду, недопустимість втручання в діяльність судді) на практиці теж лише гарантуються, але не діють. І хоча ст.ст. 376–389 КК України встановлена кримінальна відповідальність за втручання в діяльність судових органів, за погрози й посягання на житті судді, проте часто вона так і залишається на папері.
Стаття 13 ЗУ «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. № 2862-XII встановлює недоторканність суддів, яка поширюється на їх житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв’язку, кореспонденцію, належне їм майно і документи. Суддя не може бути без згоди ВР України затриманий чи заарештований до винесення судом звинувачувального вироку. Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення. Відповідно до ст. 31 ЗУ «Про статус суддів», суддя може бути притягнений до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку й за порушення: законодавства при розгляді судових справ; вимог, передбачених ст. 5 ЗУ «Про статус суддів» (належність до політичних партій та профспілок, участь у політичній діяльності, зайняття підприємницькою діяльністю тощо); обов’язків, вказаних у ст. 6 ЗУ «Про статус суддів (недотримання Конституції й законів України, розголошення відомостей, які становлять банківську, державну, комерційну, військову таємницю, таємницю нарадчої кімнати тощо).
При встановленні порушення до судді застосовується лише одне дисциплінарне стягнення – догана або пониження кваліфікаційного класу. Також наслідками дисциплінарного провадження відповідна кваліфікаційна комісія суддів може прийняти рішення про направлення рекомендації до ВРЮ для вирішення питання про внесення подання про звільнення судді з посади. Статтею 33 ЗУ «Про статус суддів» встановлено, що дисциплінарне провадження щодо судді порушується постановою голови кваліфікаційної комісії суддів, головою ВСУ, головами вищих спеціалізованих чи апеляційних судів.
Стаття 98 ЗУ «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ визначає, що дисциплінарне провадження здійснюють: 1) кваліфкомісії суддів – щодо суддів місцевих судів; 2) ВККС України – щодо суддів апеляційних судів і касаційного суду України; 3) ВРЮ – щодо суддів вищих спеціалізованих судів і суддів ВСУ. Таким чином, ЗУ «Про статус суддів» і ЗУ «Про судоустрій України» знову протирічать один одному.
Проте найскладнішим у дисциплінарному провадженні є доведення факту, що суддя дійсно порушив норми чинного законодавства України, порушив або обмежив ваші законні права й інтереси і перевищив службові обов’язки. Крім того, ст. 97 ЗУ «Про судоустрій України» визначає, що право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді належить лише народним депутатам України; Уповноваженому ВР України з прав людини; голові ВСУ (голові вищого спеціалізованого суду – щодо судді відповідного спеціалізованого суду, за винятком ініціювання звільнення судді); міністру юстиції України; голові та членам ради суддів України. Тому отримуючи скаргу на протиправні дії судді, уповноважений орган відповідає скаржнику банальною відпискою з посиланням на ст. 97 ЗУ «Про судоустрій України» і на те, що перевірити законність і обґрунтованість судових рішень мають право лише суди апеляційної й касаційної інстанцій. Тому інститут дисциплінарної відповідальності суддів необхідно було б закріпити в єдиному нормативному акті, який детально розкрив би зміст стадій дисциплінарного провадження, суб’єктів, які мають право ініціювати дисциплінарне провадження й порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності.
Правила поведінки
Загальновідомо, що через неорганізовану роботу працівників канцелярії, своєчасно отримати ухвалу чи рішення досить складно. Мабуть, це спонукало ДСАУ й Раду суддів України в лютому 2008 р. ініціювати прийняття Правил поведінки працівників суду. Окрім стандартів поведінки й відповідності нормам моралі, помічникам суддів, секретарям судового засідання, консультантам і навіть техперсоналу наказується по-новому спілкуватися з відвідувачами по телефону і в приміщенні суду. А крім того – не робити жодних публічних заяв.
Поряд із загальними правилами Правила поведінки працівників суду передбачають: заборону вчинків, які ганьблять честь, гідність працівника суду й можуть призвести до послаблення авторитету судової влади; обов’язок працівника суду інформувати керівництво про всі спроби з боку адвокатів, сторін або інших працівників зав’язати неформальні стосунки з метою вплинути на результат справи; вимогу не створювати враження для учасників процесу, буцімто справу можна вирішити «за згодою»; вимогу до працівників суду не допускати, щоб сімейні чи інші стосунки впливали на службову діяльність; обов’язок уникати конфлікту інтересів; обов’язок мати на службі вигляд за правилами ділового етикету тощо. І хоча ці Правила носять необов’язковий характер, проте дотримання їх підвищило б статус судової системи й повернуло повагу до судової гілки влади.
Адрес этой страницы: http://npp.com.ua/articles/articles/1348.html