Газета «Урядовий кур'єр», 25.09.2003, №179
У 2000 році Верховна Рада прийняла Закон «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям–інвалідам». Тоді прийняття такого нормативно–правового акту було позитивним зрушенням та поштовхом до розвитку проєвропейської системи соціального забезпечення. Закон підтвердив конституційне право інвалідів з дитинства та дітей–інвалідів на матеріальне забезпечення та соціальну захищеність з боку держави. Проте цей документ важко назвати ідеальним. Ряд його положень суперечить чинному законодавству України.
Статтею 2 цього Закону встановлюються розміри державної соціальної допомоги для чотирьох груп осіб, які мають на неї право.
Інвалідам з дитинства I-ої, II-ої груп і непрацюючим інвалідам III-ої групи державна соціальна допомога призначається у розмірі відповідно 100%, 70% і 50% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. З цим положенням сьогодні не сперечатимусь. Хоча у преамбулі Закону говориться про «соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму», а не «в процентному відношенні до прожиткового мінімуму».
Але наступна частина статті 2 Закону, яка визначає розмір допомоги дітям–інвалідам, перевершує усі сподівання. Державна соціальна допомога на дітей-інвалідів віком до 16 років призначається у розмірі 70% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність!
По–перше, згідно положенню ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про права дитини дитиною вважається кожна особа віком до 18 років. Закон України «Про прожитковий мінімум» підтверджує це введенням окремих величин прожиткових мінімумів по двох демографічних групах дітей: віком до 6 років і віком від 6 до 18 років. У поточному році ці величини складають відповідно 307 і 384 грн.
По–друге, чому допомога дітям визначається на основі прожиткового мінімуму для непрацездатних? Чи не тому, що ця величина – найменша з чотирьох визначених законом видів прожиткового мінімуму (268 грн.)?
В цьому положенні принциповою є підміна понять. Закон стверджує, що по досягненню 16 років особа перестає вважатися дитиною–інвалідом і повинна пройти медико-соціальну експертизу на визнання чи невизнання її інвалідом з дитинства. Хоча згідно Конвенції про права дитини така особа протягом ще двох років є дитиною.
Якщо уважно перечитати Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям–інвалідам», то складається враження, ніби перед парламентарями третього скликання було поставлене завдання: «урізати» всі соціальні статті, а яким чином – вирішуйте самі. Спосіб був винайдений – у логіці його називають «від зворотнього».
По досягненню 16 років людина має право працювати – відповідно, вона є працездатною і може сама себе забезпечувати. До 16 років людина не може працювати (за окремими винятками) – відповідно, не здатна себе забезпечувати і вважається непрацездатною. Отже для осіб, молодших 16 років, можна застосовувати визначення «особа, яка втратила працездатність».
Проте непрацездатність і втрата працездатності – це принципово різні поняття. Дитина–інвалід дійсно є особою непрацездатною, але не тому, що втратила працездатність, а тому що її ще не набула.
Можливість працювати з 16 років – це право, а не обов'язок. Існує ще й право на здобуття вищої та середньо–спеціальної освіти. А з переходом на 12–річну систему середньої освіти діти закінчуватимуть навчання в школі у 18 років, а не у 16-ть, як раніше. Тому в Законі «Про прожитковий мінімум» йде розмежування не тільки по соціальних групах (працездатні особи та особи, які втратили працездатність), а й по демографічних (діти віком до 6 років та від 6 до 18 років).
Тоді як можна було прирівняти дітей–інвалідів до осіб, які втратили працездатність? Однією строчкою Закону у них відняли право дітей віком до 18 років називатися дитиною і право на відповідний рівень матеріального забезпечення з боку держави.
Виправлення помилок попередників сьогодні є відповідальним завданням українських парламентарів четвертого скликання. Мною подано на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям–інвалідам». Законопроект передбачає призначення державної соціальної допомоги дітям–інвалідам по демографічних групах для дітей віком до 6 років та для дітей віком від 6 до 18 років у розмірі 70% відповідної величини прожиткового мінімуму.
Це той випадок, коли для встановлення соціальної справедливості необхідно насамперед усунути логічно-юридичну помилку в тексті Закону. Адже без додержання законодавцями принципових правил законотворення на ефективність соціального захисту в Україні можна лише сподіватися.
Володимир ГОШОВСЬКИЙ,
народний депутат України
Адрес этой страницы: http://npp.com.ua/articles/articles/personal-25092003-ukr.html